Спіч про кітч
«Кітч і література» – це чергова збірка статей Тамари Гундорової, присвячених висвітленню такого слизького явища, як «кітч». Жанрова ознака праці – «травестії», а ще зазначено, що «подібного дослідження в Україні не існує». Чи існує «подібне дослідження» деінде? Мабуть, так, бо авторкою активно цитуються такі праці, як «Авангард і кітч» К. Грінберга, «Кітч» Ж. Бодріяра і «Нотатки про «кемп» С. Зонтаг. Наразі маємо їхнє переосмислення в «українських» координатах, хоч саме «українській» літературі у лабетах кітчу присвячено лише останній розділ праці. Мабуть, він найцікавіший з усієї збірки «Кітч і література», замисленої авторкою, як «своєрідна альтернативна історія літератури».
Без огляду на шифр видавничої серії, «проза» Катерини Лебедєвої не «дитяча», хоч і цілком «сучасна». Всяк тямущий розшифрує в ній клясичні асоціяції з алюзіями на кшталт Джанні Радарі, Льюїса Керрола чи Антуана де Сент-Екзюпері. Бо хіба «Пригоди Цибулино», «Аліса в Країні Чудес» чи «Маленький принц» – дитячі книжки? Якщо так, то «Джалапіта» Емми Андієвської, яку ну дуже нагадує «Птаха Корабель» Катерини Лебедєвої – вже точно не дитяче чтиво.
Нова книжка Тараса Антиповича з хрестоматійно-провокаційною назвою «Тіло і доля» – це щось на кшталт сюрреалістичних «Вправ зі стилю» Ремона Кено, в якій одна й та сама пригода, що трапилась з героєм, описана в різних мовно-соціяльних контекстах. Те саме в нашого автора.
Несподіванкою стало присудження призабутому вісімдесятнику В.Діброві цьогорічної премії «Книга року «Бі-Бі-Сі» за роман «Андріївський узвіз». Якби премія називалась «За внесок загальнолюдських цінностей у звироднілу сучасну літературу», тоді було б ясно.
З нагоди нещодавнього присудження Тарасові Прохаську премії ім. Джозефа Конрада пригадалося, як на початку 1990-х автор сих рядків зауважував, що «прозахідна» творчість учасників «станіславського феномену», відрізняючись від східноукраїнського письма, схильна розбещувати смаки своїм незбагненним «екзотизмом».